71629832 





Бард Топ
Фестивально-концертный портал

Архив

Фотогалереи Пресса Тексты и Аудио Дискография Библиография

"Його Пiснi - Паспорт Вашого мiста"  Юрий Скиба  "Черновцы"  19-08-04
Так півтора десятка літ тому висловився видатний театральний режисер Георгій Товстоногов, послухавши під час відвідання Чернівців тоді ще мало кому відомого місцевого барда Еміля Крупника. За час, що минув, останній набув широкого визнання як поет, прозаїк і виконавець своїх пісень - став лауреатом багатьох фестивалів, конкурсів (у тому числі "Червона рута-91" ) і водночас… емігрантом, членом Спілки письменників Ізраїлю, головою тамтешнього Чернівецького земляцтва. Що й казати, типова планида творчої, мислячої особистості в Союзі, а потім, на жаль, і в незалежній Україні - гейби у популярному крупниковому шлягері "Ты помнишь, Бэлла?": "Все дороги вели к ОВИРу. Нас раскидала судьба по миру…"
Здавалося б, прибравши до рук чергового "блудного сина", "земля обітована" мала би відповідно скоригувати і його єство. Аж ні, вирвавшись "прочь от обломков страны, где за бедою - беда ", він незбагненно роздвоївся: фізично залишається там, на облаштованих, цивілізованих теренах старозаповітних прабатьків, душа ж автора нестаріючих "Черновицких двориков" продовжує витати довкола скромних, порушених часом, а то й сучасними варварами, родинних погостів, в облупленому "австрійському" будинку, де вперше подав голос, на схожених змалечку вулицях і площах, всотуючи щемкі запахи зринулої у небуття юності. Тож і не дивно, що, як визнав Еміль під час недавнього концерту "Привет из Хайфы" в улюбленій городянами "Шепетівці" - Будинку естетики та дозвілля відділу культури міськради, де б він не "шастав" за кордоном, "с родною Кобылянскою всюду сходство ищу". Це вже третій його візит на малу батьківщину і, як переконалися всі шанувальники таланту екс-чернівчанина (а їх зібралася повна зала!), аж ніяк не останній. Бо, про мене, важко знайти з-поміж нині сущого місцевого поетичного бомонду відданішого своїм витокам співця… І зворотно - трепетні першоджерела, оживлені творчим даром зболеного серця, на декілька концертних годин ніби матеріалізувалися з минувшини - в атмосфері вивищеного ностальгійного суму та водночас чисто чернівецького самоіронічного гумору. Ось хоча б підслуханий автором цих рядків діалог двох літніх городян - сусідів по місцях у залі, ніби "позичений" із блискучої емілєвої репризи "Что такое Черновцы?":
- Рад Вас видеть! Сейчас подвинусь…
- Ну, что Вы - сидите! Но если настаиваете…
- Как для Вас…
Або інше - аура неповторної місцевої міжетнічної толерантності. На концерті, звісно, домінувала єврейська тематика (від побутового "роя соседкиных манс" до трагічно громадянських "переполненных вагонов на Запад… как когда-то, в 41-м, на восток" ). Та, попри це, навіть у привітанні (крім на ідиш та івриті, ще й українською, ро-сійською, румунською) віддавалася данина пошанування іншонаціональним землякам. Більше того, присутнім було запропоновано цілий цикл україномовних пісень концертанта (не забуваймо про його "червонорутівське" лауреатство у Запоріжжі!), де органічно поєдналися ліричне "Львівське танго", коломийки-усмішки про безробітних нині теоретиків соцреалізму та сатирична "балада" про роман апаратника з демократкою. Зауважмо: для автора-виконавця українська мова не лише не є рідною, а й взагалі вельми відстороненою в суцыльно російськомовному емігрантському середовищі "наших" ізраїльтян! Та, бач, спрацьовують незнищенні родинно-культурні гени:

"Мой дед учился в старой Вене
И целый комплекс представлений
Носил. Как галстук и пенсне.
Он на французском, на немецком,
На итальянском и на шведском
Читал и чувствовал вполне.
И время старого Леона
Не унижало до поклона".


Нам би, полум'яним відродженцям, хоча б дещицю таких ось орієнтирів свідомості…
Чим выдмынна висока поезія од своєї низької посестри? Окрім неспівмірних естетико-літературних критеріїв, чудесним даром викресання в сторонніх серцях іскор співпричетності, співпереживання і навіть "переплавляння" в чутливі струни власного серця. Попри наш з Емілем різний життєвий досвід, походження та виховання, крупникові дворики, де "на верёвках - бельё. Лавки, мячики, дворники" - це дитинство й моє. Мимоволі в пам'яті зринає рідна патріархальна вуличка Репіна, де що не будинок, то іншонаціональна сім'я: наші сусіди по оселі - поляки, поряд - росіяни, далі - румуни, греки, а навпроти - євреї. І саме їхній "представник" - дядя Гриша (до речі, в молодості коваль, а не, за звичним етнічним стереотипом, "торгаш" ) - був незаперечним авторитетом (у первинному, а не модному нині кримінальному розумінні слова) для вуличного загалу. Щодня допізна на тамтешньому затишному подвір'ї велися дорослі неспішні бесіди, "варилася" велика і мала політика "старих, добрих Чернівців". Поряд юрмилася голопуза "інтернаціональна" малеча, де важко було розрізнити український чубчик від кучерявого єврейського вихора...
А як залишитися байдужим від проникливого поетичного визнання в любові до рідної й мені 32-ої школи ведучого концерту - директора "Шепетівки" Семена Цидельковського:
"Наш Моисей - родная наша школа.
В ней мудрости кипел людской котёл.
Мы побелели в поисках и спорах,
В пустынях, по которым каждый шёл…"
Прийміть же, Емілю й Семене, щиру вдячність від "старогородян" за незабутню подорож до НАШИХ Чернівців!


                                                   Юрій СКИБА